Іван Франко "Фарбований Лис"

Народився Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичах Дрогобицького району Львівської області.
Ця частина України в той час входила до складу Австро-Угорської імперії, яку населяли поневолені народи різних національностей. 
Батько Франка — простий селянин-коваль — обробляв землю і працював у своїй кузні. Він був неписьменною, але від природи розумною людиною, за що його поважали і любили селяни. На краю села стояла його кузня. Сюди з усіх околиць сходилося багато людей послухати розумної поради Яця-коваля, почути новини, погомоніти про своє убоге сільське життя.
Малий Івась дуже любив бувати у кузні свого батька. Його манив вогнистий блиск розпеченого заліза, червоні іскри, що розсипалися, мов дощ. Але найбільше манили хлопця, як говорив сам письменник, люди, «ті чужі лиця, непривичні, а приязні голоси, ті грубі, а щирі та добродушні сміхи, ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато можна було наслухатися в татовій кузні... У кузні було весело і привітно, як ніде».
Тут Франко вперше почув сумні оповідання про важке життя бориславських робітників. «Я слухав тих оповідань,— писав він пізніше,— як фантастичних казок про далекі, зачаровані краї».
Все, що бачив і чув малий Івась, глибоко западало в душу вразливої дитини і навіки там лишалося. Уже зрілим письменником Франко не раз згадував з теплою любов’ю батька і його кузню, яка дала йому багато вражень на все життя: «На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище не блискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі... На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь... Це огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі».
Ніжно і гаряче любив Франко свою матір. Вона була його найщирішим другом і наставником. Від матері він уперше почув цікаві казки і чарівні пісні, від неї перейняв любов до праці і народної пісні. Образ матері залишився в спогадах Франка на все життя. 
Дитинство Івана Франка проходило серед чудової підгірської природи. Змалку він полюбив природу свого краю, рідне село, а найбільше щирих і працьовитих людей, яким присвятив усю свою творчість. 
Коли Франкові було 6 років, батько помітивши у хлопця любов до науки, віддав його до школи у сусіднє село Ясеницю-Сільну. Тут Франко навчився читати і писати німецькою і польською мовами. Українською мовою читати й писати навчив його дядько, материн брат, у якого жив хлопець.
Після дворічного навчання в Ясениці-Сільній Іван Франко вчився в так званій нормальній школі в місті Дрогобичі. Тут вчилися переважно діти дрогобицьких міщан, а навчання велося німецькою мовою. Діти заможних батьків глузували з селянського простого одягу Івася. За вживання на уроках української мови учитель-чернець саджав його на задню, «ослячу», лаву. У школі панували жорстокі звичаї, учнів примушували один одного бити різками. Учителями в школі були ченці .
Та, незважаючи на такі умови, Франко вчився дуже добре. У кінці першого року навчання він склав краще від усіх екзамен і став першим учнем. Коли Франка викликали, щоб вручити йому нагороду він почув ззаду голосне схлипування — то з радощі плакав його батько, який був присутній на екзамені.
Через два місяці після цього несподівано помер батько Франка, залишивши четверо малих дітей. Мати мусила незабаром вийти заміж. Вітчим Франка, бориславський робітник Гринь Гаврилик, був людиною доброю, любив нерідних дітей. Він розумів велике значення освіти, всіляко допомагав хлопцеві учитися далі. 
По закінченні нормальної школи Франко вступив до Дрогобицької гімназії. Навчання тут велося польською мовою, українська мова викладалася як окремий навчальний предмет. У гімназії навчалися переважно панські діти, які ставилися з презирством і зневагою до скромного селянського, убого одягнутого хлопця. Як і в нормальній школі, перший рік Франкові довелося сидіти на «ослячій» лаві. Але великі здібності, наполегливість і працьовитість допомогли йому стати одним з перших учнів.
У вільний час Франко багато читав творів художньої літератури німецькою, польською і українською мовами.
У ці роки він ознайомився з творами найвидатніших письменників світу, творами українських письменників — Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Руданського та ін. Улюбленою книгою Франка став «Кобзар» Шевченка, якого він знав майже всього напам’ять і з яким ніколи не розлучався. Уже з перших класів Франко почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця навчання в гімназії складалася з 500 книг.
Франко рано почав збирати народні пісні. Спочатку він записував їх з уст матері, а пізніше — від робітників і селян, з якими доводилося йому зустрічатися під час літніх мандрівок. За роки навчання в гімназії він записав понад 800 народних пісень, частина яких пізніше була надрукована.
У гімназії почалася і літературна діяльність Франка. Молодий гімназист почав писати вірші та оповідання трьома мовами: українською, німецькою і польською. Франко також багато перекладав з німецької, грецької та польської мови.
Коли Франко вчився в п’ятому класі, померла його мати. П’ятнадцятирічний хлопець, ще учень гімназії, залишився круглим сиротою. Вітчим незабаром одружився вдруге. Але, на щастя Франка, мачуха теж була доброю людиною і разом з вітчимом допомагала йому вчитися далі. Франко наполегливо вчився, розширював свої знання, вивчав життя міських робітників, не поривав зв’язку з рідним селом і народом. Він кожного літа приїжджав у село, працював у господарстві вітчима, не боявся будь-якої роботи, за що його селяни дуже поважали. По закінченні гімназії Франко вирушив подорожувати по рідному краєві. Він обійшов пішки майже всю Галичину. «Ся маленька мандрівка, говорив Франко, дала мені пізнати більше світа і людей, ніж я знав досі». 
Іван Франко написав чимало творів для дітей і про дітей: «Олівець», «Отець-гуморист», «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Мій злочин». Особливий інтерес викликає в дітей збірка казок «Коли ще звірі говорили», до якої увійшли такі знамениті прозові та віршовані казки письменника, як «Фарбований Лис», «Лис Микита», «Вовк війтом», «Осел і Лев», «Заєць і їжачок» та інші. 

Збірка "Коли ще звірі говорили"

Літературна казка — це авторський прозовий чи віршований твір, заснований на фольклорних джерелах або цілком оригінальний, що змальовує пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв.
Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей, у ній сюжет створюється навколо якогось дива, що є основою характеристики персонажів. Також вона включає в себе ознаки різноманітних жан­рів та має своє особливості: має писемну форму; текст літературної казки постійний, незмінний; може бути як прозовою, так і віршо­ваною і обов'язково має автора.
Головний персонаж — це дійова особа, про яку розповідається протягом усього твору і характер якої розкрито найповніше.
Другорядні персонажі — це дійові особи, які виконують у творі допоміжну роль і допомагають висвітлити характер головного персонажа.

У казці І. Я. Франка розповідається про долю головного героя — Лиса Микити. Це справжнісінький собі лис, який усе своє життя займається крадіжками. Він був дуже хитрий, тому обминав усі небезпеки. Тільки одного разу його майже впіймали. Пощастило Микиті врятуватися: він сховався у діжці з фарбою. Тільки після цього він став фарбованим. Спочатку ми бачимо, що з цього Лис Микита навіть отримав користь. Звірі обрали його царем, кожного дня годували, бо боялися дивного звіра. Правда Фарбованого Лиса була така: «Хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи!»
Але таке фальшиве життя не могло тривати довго. Лисяча вдача виявилася під час лісового концерту. Звірі побачили, хто їх дурив увесь час, і розірвали Лиса Микиту на шматки. Отже, на кожну нечесну людину чекає заслужена кара.

 І.Франко висміює ошуканця, який обманув всіх звірів і незаслужено користувався пільгами. А також засуджує автор і звірів, які так легко повірили пройдисвіту. «Фарбований лис» аналіз Казка Iвана Франка «Фарбований Лис», яка вчить нас не бути пихатими i занадто самовпевненими без потреби. Лис Микита, про якого розповiдається у цiй казцi, був спритним i хитрим, вiн мiг би щасливо жити, але сам собi все зiпсував: «незвичайне щастя та його хитрiсть зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нiчого неможливого для нього». Щоб похизува тися, Лис iде красти вдень, i його ледь не розривають собаки. Тiкаючи вiд них, вiн устрибує в фарбу. Тут би йому замислитися, чи варто бути таким пихатим i надалi, але, побачивши, як його лякаються звiрi, вiн робить навпаки i повторює ту саму помилку. Лис починає стверджувати, що нiби вiн — небачений звiр Остромисл, i стає царем звiрiв. Треба бути без мiри самовпевненим, щоб вiрити, що брехню нiколи не викриють. Микита «тiльки одного боявся, щоб фарба не злiзла з його шерстi», але виказав себе сам, заспiвавши по-лисячому навеснi. Тодi «Всiм мiнiстрам i слугам царським вiдразу мов полуда з очей спала», i його звiрi просто розiрвали. Неможливо довго замилювати очi, удавати з себе когось iншого: тiльки пихатiсть не дала змоги хитрому Лисовi зрозумiти таку просту рiч. Казка застерiгає нас, що не варто бути схожим на такого Лиса, треба розумно оцiнювати власнi можливостi та не брехати анi собi, анi iншим.

Народна індійська казка
У лісовому краю жив шакал на ймення Чандарава. Одного разу від лютого голоду він забився в місто. З усіх сторін збіглися голодні пси і, голосно гавкаю-чи, кинулися на нього. Нещадно покусаний, рятуючи життя, шакал шмигнув
дім маляра, а там ускочив у велику бочку із синьою фарбою. Звідти він виліз геть синій. Пси, що чекали на нього під дверима дому, навіть не впізнали його, і пофарбований шакал спокійно побіг до рідного лісу. Забачивши дивовижного звіра із синьою, як у самого бога Шіви, шиєю, лісові мешканці — леви, тигри, пантери, вовки та і решта — із жахом кинулися тікати.
Хто знає, чого сподіватися від цього чудовиська, — приказували вони. — Краще сховатись од нього подалі.
— Чому ви всі втікаєте? — зупиняв їх Чандарава. — Вам нема чого боятися. Мене сьогодні створив сам Брахман. «Віднині помазаний мною на царство, — сказав він, — ти будеш володарем над усіма звірами».
— Прав нами, о царю! — визнали його лісові мешканці.
Новоспечений «цар» подарував левові посаду головного радника, тигра зробив керуючим палацом, пантері довірив охорону царської скарбниці, а вовка призначив палацовим сторожем. Зі своєю ріднею, шакалами, він навіть не за-хотів говорити: наказав вигнати геть усіх до одного.
Із того часу всі хижаки приносили здобич шакалові, а вже він — своєю царською владою — розподіляв її між своїми підданими.
Якось, сидячи на раді, він почув десь далеко тужливе виття шакалів. І тут од великої радості з його очей полилися сльози, він скочив і голосно завив
відповідь. Звірі одразу збагнули, хто перед ними.
— Як же обдурив нас цей пройдисвіт?! — у гніві вигукували вони.
— Це ж усього-на-всього жалюгідний шакал! За обман — розірвати негідника!
Шакал намагався було втекти, але його наздогнали й роздерли на дрібні шматки.